Шевченка багато в українськім серці не буває. Саме про це подумалось вчора в річницю пам’яті поета, коли сонячної днини до університету завітали студенти-шевченківці.
Завітали, щоб почути полум’яне слово Тараса, вкотре замислитись над його невмирущими «думами» або ж такими мотивуючими «борітеся – поборете».
Як завжди вишукане виконання творів вихованцями факультету дошкільної, початкової освіти і мистецтв створило неповторну атмосферу дійства, яке цілком органічно втілилось у конкурс на знання поезії Кобзаря.
Якби бачив Тарас, із яким завзяттям і захопленням українська юнь шукала в його текстах відповіді на питання, він би задоволено всміхнувся. Бо не забувають, бо пам’ятають – читають, співають і «класично», і по-сучасному, а ще весело, бо ж молоді, бо ж – українці.
«Ми в купочці колись росли: Катерина, Марія, Наймичка, Русалка, кума моя і я – Відьма» – це лиш один із варіантів, як можна «не забути й пом’янути…»
Студенти-нучківці пам’ятають свого Тараса, який усміхнувшись у вуса до них із Вічності мовить: «Подай же й нам, всещедрий Боже! Отак цвісти, отак рости…»
